17:57 Права людини в Україні - 2008. Доповідь правозахисних організацій.Право на справедливий суд | |
Право на справедливий суд
Загальний огляд
Право на справедливий суд в повному обсязі не закріплено ні в Конституції, ні в ординарному законодавстві. Захищаються лише окремі елементи цього права. У грудні 2005 року Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, що є дорадчо-консультативним органом при Президенті, розпочала розробку концепції судової реформи. 10 травня 2006 року Президент схвалив Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[2], що була розроблена Національною комісією. Пізніше, з метою впровадження Концепції, були розроблені декілька законопроектів, котрі Президент вніс до парламенту. У квітні 2007 року ці проекти були внесені до порядку денного парламенту. Проте перед їхнім розглядом виявилося, що Президент надіслав листа про відкликання цих законопроектів. Він «передумав» підтримувати судову реформу в такому вигляді через тиск Верховного Суду та інші питання політичної доцільності. Оскільки за парламентською процедурою неможливо відкликати проект закону, що знаходиться в порядку денному, ці проекти були розглянуті та прийняті парламентом у першому читанні. Проте в подальшому розгляд цих проектів загальмувався через розпуск парламенту. Пізніше Президент змінив склад Національної комісії[3]. З неї були виключені декілька осіб, що безпосередньо брали участь у розробці Концепції та відповідних законопроектів, а також були включені до складу комісії діючі судді та працівники судової гілки влади. Проте це не призвело до перегляду Концепції реформи, хоча такі намагання були. Законопроекти про судову реформу були підготовлені парламентським Комітетом з питань правосуддя у вигляді об’єднаного законопроекту «Про судоустрій та статус суддів» і схвалені на засіданні Комітету 18 червня 2008 року для їх розгляду Верховною Радою в другому читанні. У загальному, за деякими винятками, цей проект відповідає раніше затвердженій Концепції та міжнародним стандартам прав людини. Незважаючи на це, вже багато місяців парламент не приймає цей законопроект. Однією з причин є супротив з боку Верховного Суду та фракції БЮТ у парламенті. Законопроекти передбачають реформу судової системи: зменшення кількості суддів ВСУ з 95 до 20 суддів та утворення Вищого кримінального та Вищого цивільного судів. Це логічно довершило би судову систему, де було би 4 спеціалізованих ланки судів на чолі з вищим судом. На противагу цьому, ВСУ почав виступати за скасування окремих адміністративних судів з метою подальшого скасування й Вищого адміністративного та Вищого господарського судів та утворення триланкової єдиної системи судів. Саме тому протягом останнього року з боку ВСУ лунає серйозна критика адміністративних судів.[4] Ця критика часто є не обґрунтованою або говорить про проблеми, що насправді є ще більшими в системі загальних судів. Крім того, реформа змінює порядок утворення Ради суддів та обмежує владу голів суддів, що не може подобатися діючим суддям ВСУ, котрі на сьогодні повністю контролюють ці процеси. Справедливе судочинство та належний захист прав людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства залишається нереформованим ще з радянських часів: Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів. Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права підготувала новий проект Кримінально-процесуального кодексу, затвердила його на своєму засіданні та надіслала осінню 2008 року до Президента, аби він вніс його до парламенту на розвиток Концепції реформування кримінальної юстиції, що була затверджена Указом Президента 8 квітня 2008 року.[5] На кінець весни 2009 року цей законопроект так і не був внесений до парламенту. Розгляд справ про адміністративні правопорушення взагалі відбувається з порушенням багатьох стандартів права на справедливий суд, зокрема, через численні обмеження права на захист тощо. Станом на січень 2009 року діяло 780 судів: 666 місцевих загальних судів, 13 військових судів гарнізонів, 27 апеляційних загальних судів, 2 військових апеляційних суди; 11 апеляційних господарських судів, 27 місцевих господарських судів, 7 апеляційних адміністративних судів та 27 окружних адміністративних судів. У цих судах за штатним розписом працювало приблизно 8 829 суддів, проте, насправді, не за розписом через багато вакантних посад суддів на декілька сотень менше. Протягом 2008 року місцевими та апеляційними судами було розглянуто приблизно 9 884 954 справ і матеріалів, що приблизно на 14,5% більше, ніж в 2007 році, та на понад 60 % більше, ніж у 2005 році. Зросла кількість справ у адміністративних судах (більше ніж на 50 %) та цивільних справ (приблизно 13 %) і зменшилася кількість кримінальних справ.[6] 2. Незалежність судів і суддів У цій сфері необхідно вирізняти дві проблеми: незалежність судової гілки влади та незалежність окремих суддів, як від органів інших гілок влади, так і в самій судовій системі. Окремою проблемою є існування військових судів, що не відповідають критеріям незалежного судочинства. Під час IX чергового з’їзду суддів України, що відбувся 13 листопада 2008 р., Голова Ради суддів України Петро Пилипчук у своєму виступі зазначив: «Події останніх років і місяців свідчать про несприйняття багатьма носіями політичної влади в Україні того, що незалежність та недоторканність суддів при здійсненні судочинства є фундаментальним принципом функціонування судової влади у демократичних державах. Це несприйняття виявляється в ігноруванні правових засад діяльності судів, прийнятті рішень та вчиненні дій, які призводять до порушення основоположних засад функціонування судової влади, ставлять під загрозу права і свободи громадян. У загальних рисах я зобов’язаний назвати ті методи, ті засоби й інструменти, які використовують владні та політичні інституції при втручанні в судову діяльність, це: – цілеспрямоване приниження авторитету судової влади; систематичні заяви з боку високопосадовців про непрофесіоналізм суддів, їх низькі моральні якості, суцільну корупцію в судах, безвідповідальність, безконтрольність, кланову корпоративність; публічне висміювання суддів, образливі висловлювання на їхню адресу як засіб шантажу суддів судів вищої ланки, які мають розглядати ту чи іншу судову справу; – намагання прийняти закони, що «ревізують» статус суддів, установлюють жорсткий контроль за їх діяльністю; скасування безстроковості їх обрання, обмеження фінансового забезпечення суддів при виході у відставку; обмеження повноважень органів суддівського самоврядування, постійне намагання обмежити або ліквідувати ті невеликі матеріальні й соціальні гарантії, які передбачені Конституцією України та Законом «Про статус суддів»; – неправомірне втручання в здійснення правосуддя; – блокування судів, суддівських кабінетів, зокрема, із залученням силових структур; – недофінансування судової діяльності, фінансування судової влади в ручному режимі; – втягування судів у політичну боротьбу; – маніпуляції з реорганізацією судів і звільненням з посад суддів, рішення яких не задовольняють чиїсь інтереси, порушення проти таких суддів кримінальних справ. Винесення деякими суддями сумнівних чи «замовних» рішень, відверте порушення ними в деяких випадках правил підсудності й підвідомчості, причетність їх до так званого рейдерства, вчинення корупційних діянь, зокрема, злочинів, затягування розгляду судових справ, участь у так званих схемах, бездушне ставлення до людей, неетична поведінка деяких суддів і працівників апаратів судів, — усе це, звісно, не підвищує авторитет судової влади». Судді нерідко стають об’єктами впливу і втручання з боку різних суб’єктів. Це засвідчують дані опитувань суддів. Щоправда, результати опитування, проведені різними організаціями суттєво відрізняються, але усі підтверджують наявність такого впливу. Процедура добору суддів залишається непрозорою, що може створювати сприятливі умови для зловживань та залежності суддів від посадових осіб, задіяних у цій процедурі. Повноваження щодо вирішення кадрових питань у судовій системі дають можливість впливати на суддів Верховній Раді та народним депутатам, Президенту та представникам його секретаріату. Не виключається такий вплив і з боку Кабінету Міністрів, зважаючи на те, що нинішній Голова Верховного Суду раніше був одним із лідерів політичної сили, яку очолює Прем’єр-міністр, але прямих підтверджень такого впливу немає. Щоправда, після втрати повноваження призначати голів судів, у Президента і його Секретаріату зменшились можливості впливати на суди. Типовим прикладом, що показує слабкість незалежності судової системи, стала ситуація щодо оскарження Указу Президента про призначення дострокових парламентських виборів у жовтні 2008 року. Під час цих подій, Президент своїм указом просто ліквідував суд, в якому мала розглядатися справа, скасував указ про призначення судді, котрий мав розглядати цю справу[7], а також дозволив залучення внутрішніх військ для охорони судів, а народні депутати фракції БЮТ, у свою чергу, фізичним способом блокували роботу Окружного та Вищого адміністративних судів, постійно знаходячись у приміщенні цих судів і не даючи здійснювати судочинство.[8] Міжнародна правозахисна організація Humsn Rights Watch оприлюднила спеціальну заяву до вищих посадових осіб з вимогою припинити втручання у судочинство[9]. Саме за ці дії Українська Гельсінська спілка з прав людини вручила Президенту та фракції БЮТ у парламенті антипремію «Будяк року» за найбільш грубе політичне втручання у здійснення судочинства.[10] Немає чітко встановленої законом системи визначення суддівської винагороди, неналежний рівень матеріального забезпечення суддів зумовив непривабливість посади судді для висококваліфікованих юристів. Водночас, наявність сприятливих умов для одержання на цій посаді певних вигод, сумнівних з точки зору законності, перетворює ці посади на привабливі для осіб, цілі яких не мають нічого спільного з неупередженим правосуддям. Хоча слід відзначити ріст зарплат суддів за останні декілька років. Великою загрозою для незалежності суддів є недостатній рівень їх матеріального та соціального забезпечення, особливо в місцевих судах, а також неналежне фінансування судів, що змушує суди вишукувати інші можливості для забезпечення потреб у якісному здійсненні правосуддя. Судді, які перебувають на адміністративних посадах, здійснюють не властиві для посади судді адміністративно-господарські функції. Голови судів розподіляють справи між суддями у приблизно 50 % судових процесів, формують колегії суддів для розгляду справ, мають вплив на вирішення питань кар'єри та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо). Голови судів, у свою чергу, через необхідність залучення додаткових коштів до суду залежать від осіб, що надають такі кошти: місцевих та центральних органів влади, а також комерційних підприємств. Саме з-за високої ролі голів суддів продовжувалася боротьба у минулому році за повноваження їх призначати. Порядок призначення на адміністративну посаду в суді сьогодні є предметом багатьох дискусій. У судах загальної юрисдикції голів і заступників голів донедавна призначав і звільняв Президент за поданням Голови Верховного Суду на підставі рекомендації Ради суддів, у спеціалізованих судах – за поданням голови вищого спеціалізованого суду на підставі рекомендації Ради суддів відповідних спеціалізованих судів. Однак, 16 травня 2007 р. Конституційний Суд визнав таке повноваження Президента неконституційним. Наразі, питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах залишається не врегульоване законом, хоча цього вимагає Конституція. 30 травня 2007 р. Верховна Рада прийняла постанову «Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад», якою повноваження щодо призначення голів судів та їхніх заступників було покладено на Вищу раду юстиції. Вища рада юстиції не скористалася цим повноваженням, оскільки за Конституцією, яка вичерпно визначає компетенцію цього органу, у Вищої ради юстиції такого повноваження немає, а постановою Верховної Ради питання судоустрою регулюватися не можуть. Наступного дня, тобто 31 травня, Рада суддів ухвалила Рішення «Щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення з цих посад», за яким взяла на себе зазначене повноваження шляхом тлумачення чинних норм Закону «Про судоустрій України». Згодом VIII (позачерговий) з’їзд суддів підтвердив це рішення. Таким чином, сьогодні на практиці призначення на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції (крім Верховного Суду) здійснює Рада суддів. Заступник Генерального прокурора України Рінат Кузьмін заявляв, що збирається вимагати звільнення 350 суддів. Це судді, що були призначені Радою суддів на адміністративні посади, на його думку, не законно, оскільки таких повноважень Ради суддів не передбачено жодним нормативним актом. Він звернувся до Вищої Ради юстиції про їхнє звільнення за порушення присяги.[11] Численні спроби вплинути на судді при розгляді конкретних справ виходять від народних депутатів. Вони можуть полягати в направленні депутатських звернень, телефонних дзвінках, зустрічах із суддями чи головами судів тощо. Вплив на суддів здійснюється за допомогою різних засобів: починаючи від листів, телефонних дзвінків і особистих візитів до суддів та голів судів і закінчуючи відвертою критикою судових рішень вищими посадовими особами держави в конкретних справах, якщо ці рішення відрізняються від їхнього бачення правосуддя. При цьому позапроцесуальні стосунки між сторонами та суддею не заборонені законодавством і є звичним явищем. Результати опитування суддів, прокурорів та адвокатів свідчать про збереження високого рівня намагань вплинути на позицію суду під час розгляду судових справ. 71% (2007 р. – 77%) опитаних суддів, 54% (2007 р. – 67%) прокурорів, 81% (2007 р. – 89%) адвокатів підтвердили, що їм відомі факти намагання вплинути на позицію суду. Деяке зменшення рівня впливу можна пояснити позитивними внутрішніми змінами в самій судовій системі, оскільки за останній рік зменшився вплив на суддів з боку керівництва судів. Найбільше намагаються неправомірно вплинути на позицію суду, згідно з відповіддями суддів, сторони по справам та їх представники – 55% (2007 р. – 48%), представники засобів масової інформації – 41% (2007 р. – 28%), учасники мітингів і пікетувань – 41% (2007 р. – 35%), народні депутати України – 40% (2007 р. – 39%) та представники політичних партій – 34% (2007 р. – 29%). Отримані відповіді респондентів (судді, прокурори та адвокати) свідчать про існування значного тиску на суддів та керівників судів з боку великої кількості осіб під час розгляду судових справ. Як форми впливу на суддів, найбільш застосовуються: погрози ускладнити професійну кар'єру та погрози ініціювання звільнення чи притягнення до дисциплінарної відповідальності, підкуп, дружні поради.[12] Неефективна система відповідальності суддів в одних випадках дозволяє їм уникати професійної відповідальності, в інших – створює сприятливі умови для тиску на тих суддів, які у своїй діяльності виявляють незалежність і принциповість. Наприклад, за повідомленнями засобів масової інформації, на початку 2008 р. прокуратура порушила кримінальну справу проти судді Бориспільського міськрайонного суду за службову недбалість. Цей суддя в одній із кримінальних справ за клопотанням адвоката змінив підсудному запобіжний захід із тримання під вартою на підписку про невиїзд, унаслідок чого підсудний зміг сховатися від правосуддя[13]. Водночас, нам невідомі подробиці цієї справи, а тому не можна однозначно стверджувати, що порушення кримінальної справи використано прокуратурою з метою впливу (помсти). Хоча для будь-якої демократичної країни виглядало б дивно, що прокуратура – учасник провадження – порушує кримінальну справу проти судді у зв’язку із задоволенням клопотання захисту. Про вплив прокуратури під час судового розгляду справ свідчать дані моніторингу, проведеного Центром суддівських студій спільно з Української незалежною суддівською асоціацією в 2008 р. За результатами опитування 31% респондентів підтвердили намагання прокурорів неправомірно впливати на позицію суду під час розгляду судових справ. За даними Генеральної прокуратури в 2008 році в зв’язку з порушеннями, на їхню думку, законів з боку суддів, до Вищої ради юстиції було внесено 47 (2007 – 42) пропозицій: 44 – про прийняття подання про звільнення суддів із займаних посад за порушення ними присяги й 3 – про притягнення суддів вищих спеціалізованих судів до дисциплінарної відповідальності. Пропозиції щодо прийняття подання про звільнення суддів, за твердженням ГПУ, вносилися в разі допущення суддями грубих та систематичних порушень законодавства, що спричинило істотні наслідки, незалежно від сфери правовідносин. Однак, з огляду на складну процедуру розгляду вказаних пропозицій, задоволено лише 1 пропозицію (стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва). З 2006 р. до березня 2009 р. у зв’язку із засудженням за вчинення злочину було звільнено лише трьох суддів, але більш поширеною є практика звільнення суддів, які обвинувачуються у вчиненні злочину, не чекаючи вироку, – у зв’язку з порушенням присяги. Ось один із останніх прикладів. У грудні 2008 р. Працівники прокуратури та служби безпеки виявили у кабінеті голови Львівського апеляційного адміністративного суду І. Зварича кошти в сумі 1 мільйон доларів та 2 мільйони гривень. Після цього І. Зварич дав прес-конференцію, на якій, зокрема, заявив, що ці гроші – результат «засівання» під час відкриття суду за давньою традицією. 18 грудня 2008 р. Верховна Рада надала згоду на затримання І. Зварича і звільнила з посади судді у зв’язку з порушенням присяги[14]. Зазвичай, судді не одержують суворих кримінальних покарань. Тобто, корпоративна солідарність все ще має місце. Значно частіше використовується адміністративний тиск на суддю через дисциплінарні провадження. Загалом, за період з 1 січня 2006 р. до 1 березня 2009 р. було звільнено 349 суддів судів загальної юрисдикції за такими підставами[15]: 1) за заявою про відставку (право на відставку має суддя з 20-тирічним суддівським стажем або суддя, який не може виконувати свої повноваження за станом здоров‘я) – 242 судді; 2) за власним бажанням – 43 судді; 3) у зв’язку із закінченням строку призначення – 30 суддів; 4) у зв’язку з порушенням суддею присяги – 23 судді; 5) через досягнення шістдесяти п'яти років – 8 суддів; 6) у зв’язку з набранням законної сили обвинувальним вироком – 3 судді. Інші підстави не використовувалися. Вирішення питання про звільнення суддів політичними органами (Президентом і Верховною Радою), для яких питання суддівського корпусу не є пріоритетними, дуже часто призводить до зволікань. Поширені випадки, коли судді, які досягли пенсійного віку або строк призначення яких закінчився, півроку-рік одержують заробітну плату судді, але вже не мають права розглядати судові справи. При цьому до вирішення питання про звільнення судді посада не вважається вакантною, щоб розпочати процес добору нового судді. Дисциплінарне провадження щодо суддів здійснюють: 1) кваліфікаційні комісії суддів – щодо суддів місцевих судів; 2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України – щодо суддів апеляційних судів; 3) Вища рада юстиції – щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України. Дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців після виявлення дисциплінарного проступку, не враховуючи часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці. Це положення обумовлює проблему в ефективності механізму дисциплінарної відповідальності. Часто кваліфікаційні комісії суддів не вкладаються в цей строк, оскільки вони не працюють на постійній основі й справи про дисциплінарні порушення розглядають за залишковим принципом, адже на першому місці стоять питання кваліфікаційної атестації. Тому значна кількість дисциплінарних проваджень щодо суддів просто закривається через закінчення шестимісячного строку. За період з 2006 року по 27 червня 2008 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів розглянуто 38 ініційованих подань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності (8 ─ у 2006 році, 15 ─ у 2007 році, 15 ─ у 2008 році). Відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження по 27 поданнях (7 ─ у 2006 році, 11 ─ у 2007 році, 9 ─ у 2008 році), порушено 6 дисциплінарних проваджень (1 ─ у 2006 році, 4 ─ у 2007 році, 1 ─ у 2008 році). Розгляд 3 справ у 2008 році знято за заявою ініціаторів про відкликання та 2 справи ще не розглядались. Із загальної кількості розглянутих дисциплінарних проваджень притягнуто до дисциплінарної відповідальності 4 суддів. У 2006 році до 1 судді застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді пониження кваліфікаційного класу на один клас ─ з другого до третього, оголошено догану 2 суддям у 2007 році та 1 судді у 2008 році.[16] Для усунення упередженого судді з процесу передбачено правила відводу. Водночас, процедуру відводу судді важко назвати демократичною. У цивільному та адміністративному процесах з метою уникнення зловживань правом на відвід і використання його для затягування справи запровадили правило, згідно з яким питання про відвід судді вирішує сам суддя, якому його заявлено. У господарському і кримінальному судочинстві питання про відвід вирішує голова суду. Перший варіант не сприяє неупередженості вирішення питання про відвід, оскільки сам суддя оцінює, є він упередженим чи ні (найчастіше суддя не буде визнавати, що він діє на користь якоїсь зі сторін). Другий варіант надає голові суду додаткові можливості втрутитися у вирішення справи іншими суддями.[17] Уперше Європейський суд з прав людини чітко визнав порушення права на справедливий суд при розгляді справи військовим судом. У справі Мірошник проти України Суд зауважив, що згідно з національним законодавством судді військових судів є військовослужбовцями та входять до складу Збройних сил України, підпорядкованих Міністерству оборони України. Також Суд звернув увагу на те, що це міністерство здійснювало матеріально-технічне обслуговування військових судів та, якщо судді потребували поліпшення житлових умов, забезпечувало їх квартирами і будинками. Більше того, через згадане міністерство здійснювалось щоденне фінансове обслуговування військових судів. Суд нагадав, що зазначена процедура фінансування військових судів була скасована в 2002 році відповідним законом. На думку Суду, згадані вище аспекти діяльності військових судів давали п. Мірошнику об'єктивні підстави сумніватися в їхній незалежності при вирішенні його справи, яка стосувалася Міністерства оборони України. 3. Фінансування судової влади Усталилася практика визначення в Державному бюджеті видатків на утримання судової влади, які є значно меншими від необхідних для забезпечення реальних потреб судів, особливо тих, що пов'язані зі здійсненням правосуддя. Незважаючи на те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися, методика визначення щорічних видатків на їхнє утримання не зазнала істотних змін. Бюджетний запит Державної судової адміністрації щорічно задовольняється приблизно на 50 %, при чому більшість цих коштів іде на виплату зарплати та соціальних видатків. Хоча щорічно сума витрат на судову владу зростає, зокрема, на 2008 рік було закладено в півтора рази більше коштів, ніж у попередньому році. Крім того, на сьогоднішній день порушується принцип розподілу влади в системі судової влади: суди здійснюють правосуддя і повинні бути незалежними від будь-якої іншої гілки влади та окремих осіб, у той же час суди залежні від виконавчої влади в питаннях фінансового, матеріально-технічного і соціального характеру. Підтвердженням цього є статус Державної судової адміністрації (ДСА), як центрального органу виконавчої влади. Державне мито, яке сплачується за звернення до суду, не спрямовується безпосередньо на потреби судів. Здебільшого його розмір є надто низьким. Залишається проблемою й виконання Урядом закону про бюджет щодо повного та без затримок фінансування вже затверджених витрат. Відповідно до Закону «Про Державний бюджет України на 2008 рік» Державній судовій адміністрації для забезпечення діяльності судів та установ були передбачені асигнування в сумі 2448,7 млн. гривень. Фактично залишилося не профінансовано з бюджету 111 млн. грн., або 30 % передбачених на рік асигнувань на здійснення судочинства та капітальних видатків. При цьому впродовж року ці видатки були розподілені нерівномірно, а на листопад-грудень припадає майже 40 відсотків загальної суми коштів запланованих ДСАУ. І це незважаючи на те, що в Державному бюджеті на 2008 рік видатки на здійснення правосуддя забезпечені лише на 48 % від дійсної потреби. На кінець 2008 року у повному обсязі та своєчасно було здійснено фінансування лише захищених статей бюджету, до яких належать: оплата праці, нарахування на заробітну плату, щомісячне грошове утримання суддів, які мають право на відставку та продовжують працювати, кошти на оздоровлення суддів та оплата комунальних послуг та енергоносіїв.[18] Переважна більшість судів розміщується в приміщеннях, у яких через брак площі немає можливості створити належні умови для здійснення правосуддя. У судах немає достатньої кількості залів судових засідань, нарадчих кімнат, приміщень для конвою та підсудних, судових розпорядників, кімнат для прокурорів та адвокатів, свідків тощо, тобто відсутні передбачені процесуальним законодавством приміщення, без чого неможливо належним чином розглядати справи. Тому з об’єктивних причин у багатьох випадках розгляд справ відкладається, що призводить до тяганини та порушення прав. Суд, покликаний здійснювати правосуддя, сам змушений порушувати закон. Мають місце непоодинокі випадки, коли новоутворені (у зв’язку з проведенням судово-правової реформи) суди взагалі не забезпечені службовими приміщеннями, що, у свою чергу, унеможливлює здійснення подальших заходів, пов’язаних із реформуванням. ДСАУ не має можливості погасити кредиторську заборгованість, що утворилася на 1 січня 2009 року відповідно до бюджетної програми із придбання житла для суддів у сумі 5,3 млн. грн. та забезпечення судів належними приміщеннями ─ 2,5 млн. грн. З 780 судів загальної юрисдикції лише 91 суд (12%) розташовано в приміщеннях, котрі можна вважати відповідними до вимог щодо здійснення правосуддя, з них ─ 77 (11%) місцевих загальних судів, 4 (15%) апеляційних місцевих загальних судів (Волинської, Тернопільської, Чернігівської областей та м. Києва), 5 (45%) апеляційних господарських (Донецький, Житомирський, Запорізький, Одеський та Львівський) та 5 (18%) місцевих господарських судів (АРК, Волинської, Житомирської, Одеської та Сумської). Решта приміщень судів потребують реконструкції або реконструкції з добудовою, або нового будівництва. Щодо забезпечення належними приміщеннями адміністративних судів, то всі окружні та апеляційні адміністративні суди забезпечені службовими приміщеннями. Але для 50 % адміністративних судів приміщення через недостатню площу можливо розглядати лише як тимчасові. Головною причиною незадовільного становища є те, що більшість місцевих органів виконавчої влади, маючи достатньо владних повноважень, не приділяли і не приділяють першочергового значення вирішенню цього питання. Водночас, у стадії будівництва або реконструкції перебуває 45 приміщень судів. Через недостатнє фінансування строки проведення робіт на об’єктах значно перевищують нормативні (є об’єкти, роботи на яких розпочаті ще в 90-х роках). Тільки на введення в експлуатацію об’єктів незавершеного будівництва (реконструкції) потрібно 161,3 млн. гривень. Під загрозою зриву перебуває Державна програма забезпечення судів належними приміщеннями на 2006-2010 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів від 4 липня 2006 року № 918. На реалізацію Програми забезпечення судів належними приміщеннями у 2008 році було передбачено лише 2 % від потреби, що унеможливлює розпочати спорудження 195 нових будинків судів, продовжити будівництво або реконструкцію на 45 об’єктах, розпочатих у попередні роки.[19] Законом «Про Держаний бюджет України на 2009 рік» видатки на здійснення організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції становлять 1 984 168,2 тис. грн., що не враховує ні реальні потреби – більше 9 млрд. гривень, ні інфляційні процеси. Порівняно з 2008 роком видатки на утримання судів зменшилися на 464,4 млн. грн. При цьому більше 90 % бюджету складають соціальні видатки та комунальні послуги й менше 3 % – видатки на здійснення судочинства. 4. Доступність суду Принцип вільного доступу до правосуддя передбачає обов'язок судів не відмовляти в розгляді справ компетентної юрисдикції, територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів. Менше половини опитаних респондентів (42%) уважають інформацію про судовий процес повністю доступною. В той час, як 58% представників компаній вважають судову інформацію повністю доступною.[20] Співвідношення кількості суддів і населення (лютий 2009 р.)[21] Види судівШтатна чисельність суддівКількість мешканців на 1 суддюКількість суддів на 1 млн. мешканців Загальні суди, у т.ч. військові6 3817 231138 Місцеві4 6459 934100 Апеляційні1 73626 58037,6 Адміністративні суди1 12141 16324 Місцеві (окружні)67268 66614,5 апеляційні352131 0908 Вищий адміністративний суд97475 7082 Господарські суди1 21438 00926 Місцеві67768 15915 Апеляційні442104 39710 Вищий господарський суд95485 7232 Верховний Суд України95485 7232 Конституційний Суд України182 56 3530,4 Усього8 8295 226191 Слід зауважити, що відповідно до Кодексу адміністративного судочинства певні категорії адміністративних справ розглядають також місцеві загальні суди (крім військових). А тому загальна кількість суддів, що можуть розглядати адміністративні справи, складає 5 712, а, отже, на 1 суддю, що може розглядати адміністративні справи, припадає 8 078 мешканців, а на 1 млн. мешканців – 124 таких суддів. Розрахунок співвідношення кількості суддів господарських судів і мешканців не є настільки показовим, оскільки ці суди розглядають переважно справи між юридичними особами. Також потрібно наголосити, що кількість суддів, яку тут наведено, – це штатна кількість суддів – близько тисячі штатних посад залишаються незаповненими. Тому кількість населення, яка припадає на діючого суддю, насправді є значно більшою, ніж наведена в таблиці. Існує істотна проблема з наявністю суддів: понад 800 вакансій залишаються вільними і в понад 400 суддів закінчився перший 5-річний термін перебування на посаді, й вони очікують на призначення на пожиттєвий термін. З іншої сторони, після створення адміністративних судів виникло багато істотних проблем щодо юрисдикції судів. Особливо багато спорів виникає при розподілі компетенції господарських та адміністративних судів. Існує багато прикладів, коли по черзі в розгляді справ відмовляють всі суди, аргументуючи позицію, що даний спір не є в їхній компетенції. У контексті обмеженого доступу до правосуддя слід розглядати неможливість оскаржити до суду закони, Укази Президента та Постанови Верховної Ради в разі обмеження ними прав і свобод. Неконституційними ці правові акти можна визнати виключно в Конституційному суді, проте особи не мають права подавати конституційну скаргу, цього права позбавлені навіть суди, окрум Верховного Суду. Судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав. Отже, вимогу про доступність правосуддя буде додержано лише тоді, коли буде створено ефективну систему надання правової допомоги, особливо малозабезпеченим. Однією з важливих умов доступності правосуддя є поінформованість особи про організацію і порядок діяльності судів. Правосуддя не стане доступним, якщо система судів лишатиметься для особи складною та незрозумілою щодо визначення компетентного суду для вирішення її справи. Інформація про порядок звернення особи до суду є недостатньо відкритою, часом незрозумілою. Залишається істотною проблемою доступ до судів громадян, котрі проживають у віддаленій сільській місцевості. Переважна більшість районних центрів не є географічними центрами територій районів, що об’єктивно зумовлює нерівні можливості дістатися сільському мешканцю до відповідного місцевого суду. Відсутність ж транспортного сполучення ще більше погіршує, а іноді й унеможливлює доступ сільського населення до суду. Це означає, що місцеві (районні, міськрайонні) суди для певної частини сільського населення продовжують об’єктивно залишатися недоступними через свою значну віддаленість та/чи відсутність транспортного сполучення між населеними пунктами, де знаходяться суди та де мешкає сільське населення. З огляду на це, актуальним є питання розробки та впровадження інституту мирових суддів. 5. Право на правову допомогу та право на захист Однією із найбільш масових системних проблем є порушення права на захист та ненадання кваліфікованої правової допомоги. Відповідно до статті 261 Кодексу України про адміністративні правопорушення особа взагалі не має права на зустріч із своїм захисником, та й під час подальшого розслідування такої справи й розгляду справи в суді наявність адвоката не є обов’язковою. При цьому Європейський суд розглядає в багатьох випадках ці процедури як кримінально-процесуальні за своєю суттю, а, отже, на них повністю повинні поширюватися права особи на справедливий суд. Також недосконале кримінально-процесуальне законодавство. Усе починається з того, що саме слідчий своєю постановою допускає адвоката до справи. Крім того, слід відзначити ускладнене спілкування захисника з особою, що позбавлена волі. З однієї сторони, особа, що взята під варту, має право на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їхньої тривалості. З іншої – для цього кожного разу необхідне повідомлення від слідчого до адміністрації установи тимчасового тримання. Цим часто користуються слідчі. Законодавство містить окремі розрізнені положення, які регулюють питання щодо надання безоплатної правової допомоги, але системи, яка б забезпечувала реальний доступ осіб до такої допомоги, не створено. Порядок призначення адвоката (захисника) через адвокатські об'єднання, як це передбачено Кримінально-процесуальним кодексом, був запроваджений за інших історичних обставин і тому не враховує сучасних форм та умов функціонування адвокатської професії, а відтак не забезпечує надання якісної та своєчасної правової допомоги. Держава забезпечує безоплатну правову допомогу лише в деяких категоріях кримінальних справ або щодо деяких категорій обвинувачених. Якість такої допомоги є переважно низькою: часто такі призначені адвокати просто є присутніми в процесі, не виконуючи активно свої процесуальні функції захисту. Частково це пояснювалося мізерною оплатою їхніх послуг: розмір винагороди адвокатам від держави в таких справах складав лише 15 грн. за повний робочий день, і для їх отримання адвокат мусив отримати три довідки. Кабінетом Міністрів 11 червня 2008 року була прийнята постанова № 539 «Про внесення змін до Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави», яка набрала чинності з 1 січня 2009 року. Нею збільшено розмір оплати праці адвоката, який установлено на рівні 2,5% мінімальної заробітної плати за годину роботи адвоката при провадженні дізнання, досудового слідства чи розгляді кримінальної справи судом (станом на початок березня 2009 р. це складає трішки більше 15 грн. за годину). Звичайно, і такий рівень оплати є надто низьким порівняно з ринковими гонорарами адвокатів. 6. Роз | |
|
| |
| Всего комментариев: 0 | |
